І. Франко

Франко Іван Якович

 

Іван Якович Франко


Іван Франко у 1898 році

Псевдоніми, криптоніми

Джеджалик, Живий, Кремінь, Мирон, Каменяр

Дата народження

27 серпня 1856

Місце народження

НагуєвичіДрогобицький повіт,Королівство Галичини та ВолодимиріїАвстрійська імперія
(тепер — Дрогобицький район,Львівська областьУкраїна)

Дата смерті

28 травня 1916 (59 років)

Місце смерті

ЛьвівКоролівство Галичини та ВолодимиріїАвстро-Угорська імперія
(тепер — Україна)

Національність

Українець

Громадянство

 Австрійська імперія →
 Австро-Угорщина

Мова творів

українськапольськанімецька,російська

Рід діяльності

письменникпоетпубліцист,філософполітичний діяч,громадський діячмовознавець,літературознавецьекономіст,етнографперекладач

Роки активності:

1874—1916

Напрямок

реалізм

Жанр

віршповістьроманновела,оповіданняп'єса

Премії

Премія Російської Академії наук імені О. Котляревського (1917)


 Іван Якович Франко у Вікісховищі

 Іван Якович Франко у Вікіцитатах

 Іван Якович Франко у  Вікіджерелах

.

Іва́н Я́кович Франко́ (27 серпня 1856НагуєвичіДрогобицький повіт — 28 травня 1916Львів) — український письменник, поет, публіцист, перекладач, учений, громадський і політичний діяч. Доктор філософії (1893), дійсний членНаукового товариства імені Шевченка (1899), почесний доктор Харківського університету (1906)[1].

Життєпис

Ранні роки

 

Іван Франко (дитяче фото)

Іван Франко народився 27 серпня 1856 року в селі Нагуєвичі Дрогобицького повіту у Східній Галичині, поблизу Борислава, в родині заможного селянина-коваля Якова Франка. Мати, Марія Кульчицька, походила із зубожілого українського шляхетського родуКульчицьких, гербу Сас, була на 33 роки молодшою за чоловіка. Свою селянську ідентичність, що виявлялась у подиву гідній працелюбності й невибагливості в побуті, Франко зберіг до кінця життя.

Навчався спочатку в школі села Ясениця-Сільна (1862—1864), потім у так званій нормальній школі привасиліянському монастирі Дрогобича (1864—1867).

Коли Іванові було дев’ять років (1865), помер батько. Мати вийшла заміж удруге. Вітчим, Гринь Гаврилик, уважно ставився до дітей, фактично замінив хлопцеві батька. Франко підтримував дружні стосунки зі своїм вітчимом протягом всього життя. Коли Іванові було 15 років, у 1872 році, померла мати. Вихованням дітей стала займатися мачуха.

Меморіальна дошка Івану Франку на корпусіЧернівецького університету, де він навчався

У 1867 після закінчення нормальної школи отців василіян у Дрогобичі вступив до Дрогобицької державної гімназії імені Франца Йосифа I. І. Франко писав про своїх учителів із гімназії у творах «Спомини — із моїх гімназійних часів», оповіданні «Гірчичне зерно» та інших. Згадує І. Франко о. О. Торонського, К. Охримовича, Е. Турчинського, Ю. Турчинського, Е. Міхонського та І. Верхратського.

Іван Верхратський пригорнув Івана Франка до себе, давав книги М. Драгоманова, П. Куліша, Т. Шевченка, твори інших українських письменників, організував у гімназії літературний гурток, до якого входили 12 учнів, у тому числі І. Франко. Про початок своєї літературної діяльності І. Франко розповів у листі до М. Драгоманова від 26 квітня 1890:[2]

Почав я писати віршем і прозою дуже вчасно, ще в нижчій гімназії. Вплив на вироблення у мене літературного смаку мали два вчителі: Іван Верхратський і Юлій Турчинський, оба писателі і поети…

1875 року закінчив Дрогобицьку гімназію імені Франца Йосифа (нині у кількох спорудах цієї гімназії розташований Дрогобицький педагогічний університет). Залишившись без батьків, Іван був змушений заробляти собі на життя репетиторством. З свого заробітку виділяє гроші на книжки для особистої бібліотеки.

У багатьох автобіографічних оповіданнях Івана Франка («Грицева шкільна наука», «Олівець»,«Schönschreiben») художньо відтворено атмосферу тогочасної шкільної освіти з її схоластикою, тілесними покараннями, моральним приниженням учнів. З них довідуємося, наскільки важко було здобувати освіту обдарованому селянському хлопцеві. Він жив на квартирі в далекої родички Кошицької на околиці Дрогобича, нерідко спав у трунах, які виготовлялися у її столярній майстерні («У столярні»). Уже навчаючись у гімназії, Франко виявив феноменальні здібності: міг майже дослівно повторити товаришам годинну лекцію вчителя; знав напам'ять усього «Кобзаря»; домашні завдання з польської мови нерідко виконував у поетичній формі; глибоко й на все життя засвоював зміст прочитаних книжок. Серед його лектури у цей час були твори європейських класиків, культурологічніісторіософські праці, популярні книжки на природничі теми. Загалом особиста бібліотека Франка-гімназиста складалась з майже 500 книжок українською та іншими європейськими мовами. У цей же час Франко починає перекладати твори античних авторів (СофоклаЕвріпіда); під впливом творчості Маркіяна Шашкевича й Тараса Шевченка захоплюється багатством і красою української мови, починає збирати й записувати зразки усної народної творчості (пісні, легенди тощо).

Восени 1875 року Франко став студентом філософського факультету Львівського університету. Спочатку належав до москвофільського товариства.[3] У 1896 році Іван Франко писав:[4]

Щодо себе скажу, що по приїзді з Дрогобича, вступаючи на університет у Львові, я пристав до Акад[емического] кружка тільки для того, що там видавалася газета, при котрій я міг би працювати, і що там була бібліотека, якої не було в «Дружнім лихварі», а москвофільства у властивім значінню у мене ані тоді, ані пізніше не було ніякого.

Під час навчання матеріальну допомогу Івану Франку надавав Омелян Партицький.[5].

Перші літературні твори

 

Іван Франко. 1875

Іван Франко. Пам'ятна дошка, вул. Князя Романа, Львів

Перші літературні твори Франка — вірш «Народна пісня» (1874) і повість «Петрії і Довбущуки» (1875) були надруковані у студентському часописі «Друг», членом редакції якого він став з 1875 року. Активна громадсько-політична, видавнича діяльність, листування з Михайлом Драгомановимспричинили арешт письменника за звинуваченням у належності до таємного соціалістичного товариства. Після відбутого ув'язнення співпрацює з польською газетою «Praca», знайомиться з працями Карла МарксаФрідріха Енґельса, разом із Михайлом Павликом засновує 1878 року часопис «Громадський друг», який після конфіскації виходив під назвами «Дзвін» і «Молот».

1880 року Франка вдруге заарештували, обвинувачуючи в підбурюванні селян проти влади. Після 3-місячного ув'язнення перебував під наглядом поліції, був змушений припинити навчання в університеті.

Перший період творчості

Перший період творчості Франка визначають його політичні поезії, своєрідні народні гімни: «Каменярі» (1878), «Вічний революціонер» (1880), «Не пора…» (1880) та ін., повісті Boa constrictor (1881), «Борислав сміється» (1881), «Захар Беркут»(1882), низка літературознавчих, публіцистичних статей.

1881 року Франко став співвидавцем часопису «Сьвіт», після закриття (1882) якого працював у редакції часопису «Зоря», газеті«Діло» (1883—1885). Зневірившись у співпраці з галицькими народовцями, Франко спільно з діячами «Старої Громади»пробував заснувати власний незалежний орган («Поступ»). З цією метою двічі їздив до Києва — 1885 і 1886 року, зустрічався з громадсько-культурними діячами (Миколою ЛисенкомМихайлом СтарицькимЄлисеєм ТрегубовимПавлом Житецьким тощо); познайомився зі своєю майбутньою дружиною Ольгою Хоружинською, у травні 1886 року взяв з нею шлюб у Павлівській церквіКолегії Павла Галагана. Одруження Франка-галичанина з «українкою» сприймалося тодішніми киянами як уособлення духовної і політичної єдності Західної та Східної України.

1888 року Франко деякий час працював у часописі «Правда». Видав один номер журналу «Товариш». Після невдалих спроб заснувати власний український часопис був змушений вдатися до співпраці з польською пресою, яка давала хоч невеликий, зате стабільний прибуток: був довголітнім співробітником польськомовної газети Kurjer Lwowski (протягом 1887–1897 років; цей період Франко назве пізніше «наймами у сусідів»), дописував до Przyjaciela Ludu, австрійської Die Zeit.

Завершення освіти. Докторат

Через «соціалістичний процес» 1877—1878 р. із Львівського університету Івана Франка виключили.

 

Іван Франко

Професор Степан Смаль-Стоцький не радив Франку робити докторат у Львівському університеті (про це Франко писав у листі до дружини 10 серпня 1891 року). Задля наступного захисту докторату Франко один семестр провчився у Чернівецькому університеті, де викладав Смаль-Стоцький. Відтак Іван Франко поїхав до Віденського університету, де з відомим професором-славістом Ватрославом Ягичем узгодив тему докторату: «Варлаам і Йоасаф — старохристиянський духовний роман і його літературна історія», а також здав кандидатські іспити. Після цього він взяв відпустку у газеті Kurjer Lwowski, де працював журналістом, і 7 жовтня 1892 прибув до Відня для написання дисертації. У травні 1893 дисертація була завершена. І.Франко склав іспити з відзнакою. 1 липня відбулася промоція (урочистий акт оголошення про присудження ступені доктора та вручення диплому)[6].

Політична діяльність

Будівля готелю «Версаль», у якій жив І. Я. Франко в 1909 році. Одеса, Грецька вулиця, 42/5

1888 року Франко деякий час працював у часописі «Правда». Зв'язки з наддніпрянцями спричинили третій арешт (1889) письменника. 1890 року за підтримкиМихайла Драгоманова Франко став співзасновникомРусько-Української Радикальної Партії (РУРП, її перший голова до 1898[1]), підготував для неї програму, разом з Михайлом Павликом видавав півмісячник «Народ» (1890–1895). У 1895-му, 1897-му і 1898-му роках Радикальна Партія висувала Франка на посла віденського парламенту й Галицького сейму (від Тернопільщини[7]), але — через виборчі маніпуляції адміністрації, провокації ідеологічних та політичних супротивників — без успіху. 1899 року через кризу в РУРП почалась криза, Франко спільно з народовцями заснував Національно-демократичну партію, з якою співпрацював до 1904 року, після чого полишив активну участь у політичному житті.

На громадсько-політичному відтинку Франко довгі роки співпрацював з Михайлом Драгомановим, цінуючи в ньому «европейського політика». Згодом Франко розійшовся з Драгомановим у поглядах на соціалізм, у питанні національної самостійності, закидаючи йому пов'язання долі України з Росією («Суспільно-політичні погляди Михайла Драгоманова», 1906)

Іванові Франку належить ініціатива ширшого вживання в Галичині назви «українці» замість «русини» — так традиційно називали себе корінні галичани. В «Одвертому листі до галицької української молодежі» (1905) Франко писав: «Ми мусимо навчитися чути себе українцями — не галицькими, не буковинськими, а українцями без соціальних кордонів…»

Останні роки життя

 

Іван Франко у літньому віці

1908 року стан здоров'я Франка значно погіршився, однак він продовжував працювати до кінця свого життя. За останній період він написав «Нарис історії українсько-руської літератури» (1910), «Студії над українськими народними піснями» (1913), здійснив багато перекладів з античних поетів. 1913 року вся Україна святкувала сорокарічний ювілей літературної праці Франка.

Період останнього десятиліття життя Франка — дуже складний. За розповідями сина Андрія, «у цей період батька переслідував дух померлого дідуся, який бив його золотим молотом по руках…» «Протягом 14-ти днів я не міг ані вдень, ані вночі заснути, не міг сидіти, і, коли, проте, не переставав робити, то робив се серед страшенного болю» — писав Іван Франко. За таких обставин за неповний рік до смерті Франко створив 232 поетичні переклади й переспіви, обсягом близько 7000 поетичних рядків.

Помер Іван Франко 28 травня 1916 року у Львові. 31 травня відбулось кількатисячне урочисте прощання на Личаківському цвинтарі. Співорганізатором похорону був Кость ЛевицькийЗенон Носковський від імени УСС поклав вінок на могилу Каменяра.[8]Спочатку письменника поховали у чужому склепі (родини Мотичинських), через 5 років домовина з прахом Франка, розпізнана з допомогою Ольги Роздольської, була перенесена в окрему могилу, відому своїм пам'ятником (споруджено 1933 року), на якому Франко-каменяр «лупає сю скалу».

1917 року, виконуючи останню волю письменника, Карло Бандрівський передав його архів і бібліотеку до Наукового товариства імені Шевченка[9].