Для учнів

Василь Сухомлинський
ВЕСНЯНИЙ ВІТЕР
Клен цілу зиму спав. Крізь сон він чув завивання хуртовини і тривожний крик чорного ворона. Холодний вітер гойдав віти, нагинав їх. Та ось одного сонячного ранку відчув Клен, ніби до нього доторкнулось щось тепле і лагідне. Прокинувся Клен. Ато до нього прилинув теплий весняний Вітер.
Годі спати, - зашепотів весняний Вітер. - Проки дайся, весна наближається.
Де ж вона - весна? - запитав Клен.
Ластівки на крилах несуть, - каже теплий Вітер. -Я прилетів з далекого краю, від теплого моря. Весна йде полями - заквітчалась квітами красуня, А ластівки на крилах несуть барвисті стрічки.
Ось про що розповів теплий весняний Вітер Кленові. Клен зітхнув, розправив плечі . Зазеленіли бруньки. Бо йде весна - красуня.

ЯК ЗАЙЧИК ГРІВСЯ ВЗИМКУ ПРОТИ МІСЯЦЯ
Холодно взимку Зайчикові. Вибіг він на узлісся, а вже ніч настала. Мороз тріщить, сніг проти Місяця повіває. Сів Зайчик під кущем, простяг лапки до Місяця, просить:
- Місяцю любий, погрій мене своїм промінням, бо довго ще Сонечка чекати.
Жалко стало Місяцеві Зайчика, він і каже:
- Іди полем, полем, я тобі світитиму дорогу, а ти прямуй до великого стогу соломи.
Пострибав Зайчик, зарився в стіг, виглядає, усміхається:
- Спасибі, любий Місяцю, тепер твоє проміння тепле-тепле.

ДІД ОСІННИК
У темному лісі живе дід Осінник. Він спиі на сухому листі й сторожко прислухається л співу пташок. Як тільки почує сумну пісню Ж5 равлів - курли-курли! - підводиться й каже:
- Приспіла моя пора. Відлітають у теплн; край журавлі.
Виходить тоді із лісу дід Осінник, сивий, } сірім плащі. Де пройде, там листя жовтіє і пада€ на землю. Виходить на узлісся, сідає, схилившись на дуба, і тихо-тихо щось співає. Це не пісня, а осінній вітер... Коли дід співає, його борода росте, розвівається на вітрі. Ось вона вже простяглася на луки. І луки стали сиві. - Осінній туман,- кажуть люди. їм і невтямки, що це борода діда Осінника.

ПЕЛЮСТКА І КВІТКА
На грядочці виросла гарна квітка жоржини. Біла, як мармур, духмяна. Літають над нею бджоли й джмелі, беруть нектар.
У квітці сорок дві пелюстки. І ось одна з них загордилася:
- Я найкраща. Без мене і квітка не квітка. Я найголовніша. Ось візьму й піду - що мені?
Напружилася, вилізла з квітки, скочила на землю. Сіла в кущі шипшини й дивиться, - що ж квітка робитиме? А квітка байдужки собі, усміхається сонцю, згукує до себе бджіл і джмелів.
Пішла собі Пелюстка. Аж зустрічає Мурав-лика.
- Ти хто? - питає Муравлик.
- Я Пелюстка. Найкраща. Найголовніша. Без мене квітка не квітка.
- Пелюстка? Знаю пелюстку я в квітці, а на двох тоненьких лапках не знаю.
Ходила Пелюстка, ходила до вечора й засохла. А квітка цвіте.
Ось така, бачте, казка. Квітка і без однієї пелюстки квітка. А пелюстка без квітки - ніщо.

ШПАК ПРИЛЕТІВ
Був тихий весняний ранок. Сонце ще не зійшло, а небо на сході вже рожеве.
На голій кленовій гілці голосно заспівав Шпак. Він щойно прилетів із далекого краю. Знайшов свою шпаківню, сів біля неї й радісно сповістив:
- Я прилетів! Настала весна!
Шпаків спів почув Горобець, що спав під стріхою в теплому кубельці. Йому не хотілося рано вставати. Та як почув Шпака, стурбувався. Розбудив Горобличку, що спала в сусідньому кубельці, й ремствує:
- Шпак прилетів! Тепер нам доведеться раніше вставати, бо за Шпаком важко буде їжу здобувати. Він скрізь устигне перший...
Горобличка зітхнула й каже:
- Спасибі Шпакові, будитиме тебе, ледаря.

ВІДЛІТАЮТЬ ЖУРАВЛІ
Був ясний осінній день. Тихо надворі, у повітрі пливуть павутинки. А в блакитному небі - ключ журавлів. Пролетіли журавлі над селом, потім повернулись, покружляли й знову полетіли. Але за селом, недалеко від лісу, сіли журавлі на землю. Довго сиділи, немов радились про щось. Чому це журавлі кружляли над селом, а потім сіли біля лісу? Бо вони вирушають у далеку дорогу. Летять у теплий край. Та хоч і теплий, але чужий. Бо батьківщина там, де народився, зріс і почав літати. Тож їм і тяжко розлучатися зі своєю вітчизною.

ЯК ДЗВЕНЯТЬ СНІЖИНКИ
Це було зимового вечора. Сонце сховалось за обрій. Зарожевів сніговий килим. Стало тихо-тихо. Замерехтіли зорі в глибокому небі.
Раптом із півночі насунула чорна хмара. Пливе над снігами. Потемнів сніговий килим. Падають сніжинки на землю. Тихо лягають на поле, на ліс, на дорогу. Я прислухаюсь до тихого снігопаду й чую ніжний дзвін. Немов десь далеко-далеко бринить велика кришталева чаша, до якої доторкається срібний молоточок.
Що воно дзвонить? Іду, прислухаюся. Дзвін лине від маленької ялинки, що росте в нас на шкільному подвір'ї. Вслухаюся й дивуюся.
То дзвенять маленькі сніжинки. Висять на ялинкових гілочках, доторкаються одна до другої, немов срібні дзвіночки. І дзвенять, дзвенять, аж місяць прислухається.

ЛАСКАВИЙ ВІТЕР І ХОЛОДНИЙ ВІТРЮГА
У темному лісі, у глибокому яру спали два вітри. Ласкавий Вітер - хлопець із синіми очима. А холодний Вітрюга - - дід із колючою бородою.
Прийшла зима. Сонечко не могло піднятися високо над землею. Білі сніги вкрили поле. Зашуміли тривожно верховіття дерев.
Прокинувся в глибокому яру холодний Вітрюга. Устав, вийшов із лісу. Застогнала хуртовина. Іде по землі холодний Вітрюга, замерзають річки, гуде хуртовина.
Та ось піднялося сонечко вище над землею. Заболіла спина в холодного Вітрюги. Поплентав він у темний ліс, заліз у глибокий яр.
Прокинувся ласкавий Вітер, вийшов із лісу.
Засміялося сонечко, потекли струмки, зацвіли квіти, зашуміли трави.

КАМІНЬ
У лузі, під гіллястим дубом, багато років жила криниця. Вона давала людям воду. Під дубом біля криниці відпочивали подорожні.
Одного разу до дуба прийшов хлопчик. Він любив пустувати. Тож і подумав: "А що воно буде, як я візьму оцей камінь і кину його в криницю! Ото, мабуть, булькне дуже!"
Підняв камінь, кинув його в криницю. Булькнуло дуже. Хлопчик засміявся, побіг і забув про свої пустощі.
Камінь упав на дно й забив джерело. Вода перестала заповнювати криницю. Криниця засохла.
Засохла трава навколо криниці, і дуб засох, бо підземні струмки потекли кудись в інше місце.
На дубі перестав мостити гніздо соловейко. Він полетів у інший луг.
Замовкла соловейкова пісня.
Сумно стало в лузі.
Минуло багато років.
Хлопчик став дідусем. Одного разу він прийшов на те місце, де колись був зелений луг, стояв гіллястий дуб, співав соловейко, вабила прохолодна криниця.
Не стало ні лугу, ні дуба, ні соловейка, ні криниці. Довкола пісок, вітер здіймав хмари пилюки.
"Де ж воно все поділося?" - подумав дідусь.

ЛЕДАЧА ПОДУШКА
Маленькій Яринці треба рано вставати, щоб до школи йти, а не хочеться, ой як не хочеться! Ввечері питає Яринка у дідуся:
- Дідусю, чому вранці вставати не хочеться? Навчіть мене, дідусю, спати так, щоб хотілося вставати i йти до школи.
- Це подушка в тебе ледача,- відповів дідусь.
- А що ж їй зробити, щоб вона не була ледачою?
- Знаю я таємницю,- пошепки сказав дідусь.- Ото саме тоді, як вставати не хочеться, візьми подушку, винеси на свіже повітря, добре вибий її кулачками - вона і не буде ледачою.
- Справді? - зраділа Яринка.- Я так i зроблю завтра.
Ще дуже рано, а треба збиратись до школи. Не хочеться вставати Яринці, але треба ж нарешті подушку провчити, лінощі з неї вибити.
Схопилась Яринка швиденько, одяглася, взяла подушку, винесла на подвір'я, поклала на лавку - та кулачками її, кулачками. Повернулася до хати, поклала подушку на ліжко - та й умиватися. А дідусь у вуса посміхається.

НАЙЛЕДАЧІШИЙ У CBITI KIT
Лежав на столі кіт. Дівчинка поставила перед ним дві тарілки - одну зі сметаною, другу - з молоком.
Кіт подумав: це дівчинка принесла мені частування. Але що краще: сметана чи молоко? Кіт збирався подумати, що краще, але не міг думати - такий він був ледачий.
Коли це у відчинене вікно залетів горобець. Залетів, сів на стіл i клює там якісь крихти. Тепер перед Котом було вже три смачні речі: сметана, молоко i горобець. Та xiбa легко зважитися, що з цих трьох речей найсмачніше? Кіт збирався подумати, що ж найсмачніше, але думати було важко. Він заплющив очі и заснув.
Це був найледачіший у світі Кіт.

НАЙГАРНІША МАМА
Випало Совеня із гнізда та й повзає. Далеко забилось, не може знайти рідного гнізда. Побачили птахи малого - некрасивого, з великою голівкою, вухатого, банькатого, жовторотого. Побачили та й питають, дивуючись:
- Хто ти такий, де ти взявся?
- Я Совеня, - відповідає мале. - Я випало з гнізда, не вмію ще літати і вдень дуже погано бачу. Я шукаю маму.
- Хто ж твоя мама? - питає Соловей.
- Моя мама Сова, - гордо відповідає Совеня.
- Яка ж вона? - питає Дятел.
- Моя мама найгарніша.
- Розкажи, яка ж вона, - питає Дрізд.
- У неї голова, вуха й очі такі, як у мене, - відповідає з гордістю Совеня.
- Ха-ха-ха! - зареготали .Соловей, Дятел і Дрізд. - Та ти ж потвора. Виходить, і мати твоя така сама потвора.
- Неправда! - закричало Совеня. - Мама в мене найгарніша.
Почула його крик Сова, прилетіла потихеньку, взяла Совеня за лапку й повела до рідного гнізда. Совеня уважно подивилося на свою маму: вона була найгарніша.

ОБРАЗЛИВЕ СЛОВО
Одного разу Син розсердився і згарячу сказав Матері образливе, грубе слово. Заплакала мати. Схаменувся Син, жаль стало йому Матері. Ночей не спить - мучить його совість: адже він образив Матір.
Йшли роки. Син-школяр став дорослою людиною. Настав час їхати йому в далекий край. Поклонився Син Матері низько до землі й говорить:
- Простіть мені, Мамо, за образливе слово.
- Прощаю, - сказала Мати й зітхнула.
- Забудьте, Мамо, що я сказав вам образливе слово.
Задумалась Мати, геть посмутніла. На її очах з'явились сльози. Каже вона синові:
- Хочу забути, Сину, а не можу. Рана від колючки загоїться й сліду не залишиться. А рана від слова заживає, проте слід глибокий зостається.

ЯКІ ВОНИ БІДНІ
Ще не світало, ще й ранкова зоря не зайнялася, як батько збудив Сергійка й сказав:
- Ходімо в поле. Послухаємо жайворонкову пісню.
Син живенько встав, одягнувся, і вони з батьком пішли в поле. Небо на сході стало рожеве. Небосхил щохвилини світлів, зорі згасали. І тої ж хвилини Сергійко почув дивну пісню. Немов над полем хтось натягнув срібну струну, й вогняна пташка, доторкаючись до неї крильцями, розсипає над степом небесну музику.
Сергійко затамував дух. Йому спало на думку: "А якби ми з татком спали, - чи жайворонок все одно співав би?"
- Татку, - тихо спитав Сергійко, - а ті, хто зараз сплять, не знають цієї музики?
- Не знають, - прошепотів батько.
- Які вони бідні...

КОМІРЧИНА ДЛЯ ДІДУСЯ
Захворів дідусь Юрасиків, лежить і кашляє. Мати й тато мовчазні. Одного разу прийшов Юрко з дитячого садка та й бачить: закопує тато стовпи поруч з хатою.
- Що це ви будуєте, тату? - запитує Юрко.
- Комірчину до хати прибудуємо. Дідусь житиме в комірчині...
Юрко взяв маленьку лопатку, пішов на город, сів серед картоплиння й копає ямку.
- Що це ти копаєш, Юрасику? - запитує батько.
- Та землянку будую...
- Для чого ж тобі землянка?
- А ви з мамою житимете в ній, як постарієте...

ВІН ЗНЕНАВИДІВ КРАСУ
У матері був трирічний син. Дуже любила вона єдину дитину. Що не захочеться синочкові, мама зразу ж кидається виконувати його бажання.
Побачив син троянду за вікном, питає:
- Що це таке?
- Квітка троянди, - відповідає мати.
- Хочу квітку троянди, - вимагає хлопчик. Не просить, а вимагає.
Мати йде, зрізає квітку й приносить синові. Потримав хлопчик троянду в руках, зім'яв пелюстки й кинув на підлогу.
Побачив син на паркані горобця, питає:
- Хто це такий?
- Горобець, - відповідає мати.
- Хочу горобця, - вимагає хлопчик. Пішла мати до сусідських дітей, просить:
- Спіймайте горобця, куплю вам цукерок.
Упіймали діти горобця, одержали цукерок. Принесла мати пташку. Взяв хлопчик горобця, почав гратися, придавив його за шийку, пискнув горобчик і замовк. Кинув син матері мертву пташку.
Почув син, як хтось грає за вікном на сопілці. Сподобалась йому гра, питає він у матері:
- Що це таке?
- Це пастух грає пісню на сопілці.
- Хочу пісню, хочу пісню, вона така красива! - зажадав хлопчик.
Пішла мати до пастуха, просить:
- Йди, пастуше, до мого хлопчика любимого, хоче він, щоб йому належала ця прекрасна пісня.
- Ні, - відповідає пастух.- Пісня - це краса. Не може один володіти нею. Пісня потрібна всім.
Ні з чим прийшла мати до сина, переказала йому слова пастуха. І син зненавидів красу, перестав любити й розуміти прекрасне.

СОРОМНО ПЕРЕД СОЛОВЕЙКОМ
Оля й Ліда, маленькі першокласниці, пішли до лісу. Після втомливого шляху вони сіли на траві відпочити й пообідати.
Витягли з сумки хліб, масло, яєчка. Коли дівчатка вже пообідали, недалеко від них сів на дерево соловейко й заспівав. Зачаровані прекрасною піснею, Оля й Ліда боялись поворухнутись.
Соловейко перестав співати.
Оля зібрала недоїдки й шматки газети, кинула під кущ.
Ліда забрала недоїдки, загорнула в газету й поклала в сумку.
- Навіщо ти забрала сміття? - запитала Оля.- Це ж у лісі... Ніхто не бачить...
- Соромно перед соловейком...- тихо відповіла Ліда.

БО Я - ЛЮДИНА
Вечоріло. Битим шляхом йшло двоє подорожніх - батько й семирічний син. Посеред шляху лежав камінь. Батько не помітив каменя, спіткнувся, забив ногу. Крекчучи, він обійшов камінь, і, взявши дитину за руку, пішов далі.
Наступного дня батько з сином йшли тією ж дорогою назад. Знову батько не помітив каменя, знову спіткнувся і забив ногу.
Третього дня батько й син пішли тією ж дорогою. До каменя було ще далеко. Батько каже синові:
- Дивись уважно, синку, треба обійти камінь. Ось і те місце, де батько спіткнувся й забив ногу.
Подорожні сповільнюють кроки, але каменя немає. Бачать, обабіч дороги сидить сивий старий дід.
- Дідусю, - запитав хлопчик, - ви не бачили тут каменя?
- Я прибрав його з дороги.
- Ви також спіткнулися й забили ногу?
- Ні, я не спіткнувся й не забив ногу.
- Чому ж ви прибрали камінь?
- Бо я - людина. Хлопчик зупинився у задумі.
- Тату, - запитав він, - а ви хіба не людина?

ЯКИЙ СЛІД ПОВИННА ЗАЛИШАТИ ЛЮДИНА НА ЗЕМЛІ?
Старий Майстер звів кам'яний будинок. Став осторонь і милується. "Завтра в ньому оселяться люди", - думає з гордістю. А в цей час біля будинку грався Хлопчик. Він стрибнув на сходинку й залишив слід своєї маленької ніжки на цементі, який ще не затвердів.
- Для чого ти псуєш мою роботу? - сказав з докором Майстер.
Хлопчик подивився на відбиток ноги, засміявся й побіг собі.
Минуло багато років, Хлопчик став дорослим Чоловіком. Життя його склалось так, що він часто переїздив з міста до міста, ніде довго не затримувався, ні до чого не прихилявся - ні руками, ні душею.
Прийшла старість. Згадав старий Чоловік своє рідне село на березі Дніпра. Захотілось йому побувати там. Приїхав на батьківщину, зустрічається з людьми, називає своє прізвище, але всі здвигують плечима - ніхто не пам'ятає такого Чоловіка.
- Що ж ти залишив після себе? - питає у старого Чоловіка один дід, - Є в тебе син чи дочка?
- Немає у мене ні сина, ні дочки.
- Може, ти дуба посадив?
- Ні, не посадив я дуба...
- Може, ти поле випестував?
- Ні, не випестував я поля...
- Так, мабуть, ти пісню склав?
- Ні, й пісні я не склав.
- Так хто ж ти такий? Що ж ти робив усе своє життя? - здивувався дід.
Нічого не міг відповісти старий Чоловік. Згадалась йому та мить, коли він залишив слід на сходинці. Пішов до будинку. Стоїть той наче вчора збудований, а на найнижчій сходинці - закам'янілий відбиток Хлопчикової ніжки.
"Ось і все, що залишилось після мене на землі, - з болем подумав старий Чоловік.- Але цього ж мало, дуже мало... Не так треба було жити..."

РЕМІСНИК І РІЗЕЦЬ
Майстер працював Різцем по дереву - вирізував Троянду. Різець маленький, сталевий, блискучий. У руках Майстра він був слухняним і вправним.
Не закінчивши роботу, Майстер кудись пішов, і Різець залишився на столі. В майстерню зазирнув Ремісник. Бачить лежить блискучий ножик. А поряд - незакінчена Троянда. Взяв Ремісник Різець і хоче вирізати пелюстки Троянди. Але нічого в нього не виходить. Крише Різець Троянду, псує роботу Майстра.
Здивувалась Троянда,
- Різцю, чого ти раптом так погано почав працювати?
Різець відповідає:
- Я просто шматочок криці. Я стаю Різцем, коли мене бере в руки Майстер. А коли торкається Ремісник - я не Різець, а просто ножик.

ЯК СЕРГІЙКО НАВЧИВСЯ ЖАЛІТИ
Маленький хлопчик Сергійко гуляв біля ставка. Він побачив дівчинку, що сиділа на березі.
Коли Сергійко підійшов до неї, вона сказала:
- Не заважай мені слухати, як хлюпають хвилі. Сергійко здивувався. Він кинув у ставок камінець. Дівчинка запитала:
- Що ти кинув у воду? Сергійко ще більше здивувався.
- Невже ти не бачиш? Я кинув камінець. Дівчинка сказала:
- Я нічого не бачу, бо я сліпа.
Сергійко від подиву широко відкрив очі й довго дивився на дівчинку.
Так, дивуючись, він і додому прийшов. Він не міг уявити: як це воно, коли людина нічого не бачить?
Настала ніч. Сергійко ліг спати. Він заснув з почуттям подиву.
Серед ночі Сергійко прокинувся. Його розбудив шум за вікном. Шумів вітер, в шибки стукав дощ. А в хаті було темно.
Сергійкові стало страшно. Йому пригадалася сліпа дівчинка. Тепер хлопчик уже не дивувався. Його серце стиснув жаль.
Як же вона, бідна, живе в отакій темряві?!
Сергійкові хотілося, щоб скоріше настав день. Він піде до сліпої дівчинки. Не дивуватиметься більше. Він пожаліє її.

СЬОМА ДОЧКА
Було у матері сім дочок. Ось поїхала одного разу мати в гості до сина, а син жив далеко-далеко. Повернулась додому аж через місяць.
Коли мати ввійшла до хати, дочки одна за одною почали говорити, як вони скучали за матір'ю.
- Я скучила за тобою, немов маківка за сонячним променем, - сказала перша дочка.
- Я ждала тебе, як суха земля жде краплину води, - промовила друга дочка.
- Я плакала за тобою, як маленьке пташеня за пташкою, - сказала третя.
- Мені тяжко було без тебе, як бджолі без квітки, - щебетала четверта.
- Ти снилась мені, як троянді сниться краплина роси, - промовила п'ята.
- Я виглядала тебе, як вишневий садок виглядає соловейка, - сказала шоста.
А сьома дочка нічого не сказала. Вона зняла з ніг матусі взуття й принесла їй води в мисці помити ноги.

ХЛОПЧИК І СНІЖИНКА
З неба летіла додолу сніжинка. Вона була ніжна, легка, прозора, мов пушинка. І красива, мов зірка.
На землі стояв хлопчик. Він бачив, як падає сніжинка, і думав: "Ось вона впаде комусь під ноги, і її затопчуть".
Ні, не треба падати сніжинці на землю. Не треба її затоптувати.
Хлопчик простягнув долоню. Він захотів приголубити сніжинку. А вона впала на добру, теплу його руку й розтала. Хлопчик із жалем дивиться на долоню. А там блищить крапелька, мов сльозинка.