Для малят
Відважне мишеня
Казка індіанців Північної Америки
Якось маленьке мишеня надумало помандрувати. Бабуся-миша напекла йому на дорогу коржиків і провела до виходу з нірки.
Вийшло мишеня рано-вранці, а повернулося ввечері.
- Ой, бабусю! - радісно вигукнуло воно. - Я, виявляється, найсильніше, найспритніше і найхоробріше в усій тундрі. А я цього й не знало.
- Як же ти дізналося про це? запитала бабуся.
- А ось як, - почало розповідати мишеня.
- Вийшло я з нірки, йшло, йшло і прийшло до моря. Море велике-превелике, хвилі по ньому так і ходять. Але я не злякалося, кинулось у воду й перепливло море. Навіть саме здивувалось, як же гарно я плаваю.
- А де ж те твоє море? - запитала бабуся.
- На схід від нашої нірки, - відповіло мишенятко.
- Знаю, знаю я це море, - усміхнулась бабуся. - Там недавно проходив олень, тупнув ногою, і його слід наповнився водою.
-Ну тоді послухай, що після цього трапилось, - наполягло на своєму ми шенятко.
- Обсушилось я на сонечку й пішло далі. Бачу - стоїть гора, висока-превисока. Дерева на її шпилі за хмари чіпляються. Не обходити ж, думаю, цю перепону. Розбіглося я і перестрибнуло гору. Навіть самому здалося дивним, як високо я стрибаю.
- I гору твою знаю, - сказала бабуся. - За ямкою з водою є горбочок, а на ньому трава росте.
Мишенятко трішки розгубилося, але продовжувало розповідати:
- Іду я, іду, дивлюся - б'ються два ведмеді. Білий і бурий. Білий мовчки гамселить бурого, а бурий ще й реве. І їх я не злякалося, кинулось між них і розкидало в різні боки. Одне з двома ведмедями впоралось - хіба не диво?
- Постривай, онученьку, - замислилась бабуся. - Тут щось не те. - А потім і каже: - А-а, здогадалася! Ось хто твої ведмеді - біла міль і муха.
Тут мишенятко гірко заплакало:
- Виходить, я не найсильніше, не спритне, не хоробре. Перепливло ямку від копита, перестрибнуло горбочок, розкидало міль і муху. Тільки й того!
Але бабуся лагідно мовила:
- Для такого маленького мишеняти і і; ВІД копита - море, і горбочок -гора, і міль із мухою - ведмеді. Якщо ти всього цього не злякалося, то ти й справді найсильніше, найхоробріше та найспритніше в усій тундрі.
Справжній друг
В'єтнамська народна казка
Якось слон зустрів у лісі тигра, привітався до нього, і, як велить звичай, спитав про рідню.
- В цьому лісі, - відповів пихатий тигр, - усі звірі нас бояться. Аж| тремтять, як побачать. Ану-бо позмагаймося з тобою! Хто не перестрибне через оцей струмок, той завтра мусить прийти на галявину, щоб ним поснідали.
Слон спочатку хотів відмовитися, бо й стрибав він кепсько, і винагорода його зовсім не приваблювала - навіщо йому тигрове м'ясо, коли довкола стільки соковитої трави та листя. Проте пасувати перед хвальком теж не хотілося. Тому він відповів:
- Гаразд. Позмагаймося.
Першим стрибнув тигр. Він легко, мовби граючись, перелетів на той берег. А важкий слон не зумів перестрибнути і шубовснув у воду.
- Не забудь завтра вранці прийти на умовлене місце, я тобою поснідаю! - переможно крикнув тигр і побіг геть. Слон вибрів із струмка й засмучений поплентався додому. Вночі він довго не міг заснути, все обмірковував, що йому робити. Але так нічого й не надумав. Тож уранці мусив іти на галявину. Дорогою він зустрів зайця. Вони привіталися, і заєць спитав:
- Вельмишановний слоне! Що у тебе трапилось? Чим ти так засмучений?
Слон тяжко зітхнув і розповів зайцеві про вчорашнє необачне зма- гання з тигром.
- Не сумуй, - заспокоїв слона заєць. - Спробуємо перехитрити тигра.
Він нарвав пальмового листя, спритно зладнав собі вбрання і став зовсім невпізнанним. А тоді провів слона до галявини, наказав лягти й не вору- шитися.
Невдовзі прибіг тигр. Однак на нього чекала несподіванка - слон лежав як мертвий! А на ньому сидів якийсь дивний звір і, здається, збиравсь призволятися слонятиною.
- Оце так! - вигукнув тигр. - Не знаю, що ти за звір, але як ти посмів їсти мого слона?! Ану мерщій забирайся звідси геть!
Та дивний звір навіть уваги на нього не звернув. Підійти ближче тигр не наважився, тож побіг додому. - Куди це ти, тигре, так поспішаєш? - раптом почув він чийсь голос.
Тигр підвів голову - аж то звісилася з дерева мавпа. Довелося розповісти їй, як його налякала якась потвора.
- Щось тут не так, - сказала мавпа. -Я всіх звірів нашого лісу знаю. А про таке чудовисько не чула. Ходімо разом і з'ясуємо, що там до чого.
- Ти одразу злякаєшся й втечеш, - завагався тигр.
- Не втечу, - запевнила мавпа. Вона зірвала ліану, прив'язала себе до тигрового хвоста, й вони рушили до галявини.
Побачивши їх, заєць не розгубився й загорлав до мавпи:
- Де це ти швендяєш? Твій батько давно винен мені десять тигрів! А ти ото так борги повертаєш - тягнеш мені одним-однісінького? Негайно веди всіх десятьох!
Тигр перелякався, хвоста підібгав та як дремене! Прив'язана до нього мавпа волоклася за ним, поки не увірвалася ліана.
А слон підвівся, допоміг зайцеві звільнитися від пальмового листя, подякував йому і сказав:
- Недаремно кажуть, що друзі пізнаються в біді. Ти, зайчику, справжній друг!
Кіт та собака
Намібійська народна казка
Колись давно-давно жили в одного селянина кіт та собака. Посіяв селянин жито і ячмінь. Коли настала осінь, він скосив збіжжя, обмолотив, зсипав у гарбузові глеки й позносив до комори. А щоб не покрали зерно злодії та не поїли миші, поставив на сторожі кота з собакою.
Спочатку кіт та собака день і ніч стояли на чатах удвох. Але ні миші, н: злодії не з'являлися. Занудьгував кіт.
- Даремне ми тут стовбичимо, - сказав він. - Ніхто пашні й не думає красти. Тож давай сторожувати по черзі.
- Згода ,- каже собака. - Тільки цур я піду відпочивати першим.
Та тільки-но він залишив комору, як набігли крадії, вхопили по кілька повних глеків і кинулись навтьоки. Кіт, звісно, бачив усе те, але подумав "Не моє діло пашню від злодіїв стерегти. Це доручено собаці". Отож коли собака прийшов заступити на варту, щоб змінити кота, кіт не сказав йому про крадіїв і словечка. Коли ж не стало в коморі кота, з нір повибігали миші й ну їсти зерно! Але собака спокійнісінько куняв собі при порозі. "Відгонити мишей - не моє, а котове діло, - подумав він. - А я маю стерегти зерно тільки від злодіїв". По якимось часі зайшов до комори хазяїн - аж там ні зернини.
- О, горе! Де моє збіжжя?! - заволав він, тупаючи на кота й собаку ногами.
Собака й кіт злякано перезирнулися.
- Це кіт винен, - сказав собака. - Поки він спав, тут порядкували миші.
- Зовсім ні, - заперечив кіт. - Поки собаки не було, зерно покрали злодії.
Довго сперечалися кіт із собакою, перекладаючи вину один на одного.
Поки хазяїн не вигукнув:
- Обидва ви винуваті! Геть із господи!
Відтоді кіт і собака стали найлютішими ворогами. Хай би де вони зустрiлися, завжди починають люто вишкірятися. А була б їхня воля, то й з білого світу один одного зжили б.
Легкий хліб
Білоруська народна казка
Косив у лузі селянин. Заморився та й сів відпочити. Дістав з торбинки молоко та хліб і почав їсти.
Вийшов з лісу голодний вовк. Побачив косаря та й каже:
-Дай мені, чоловіче, чогось поїсти!
Відламав косар шматок хліба і дав вовкові. Проковтнув вовк хліб і каже:
- Смачний у тебе хліб! Хотів би я щодня такий хліб їсти, та де ж мені його взяти?- Порадь, чоловіче!
- Добре, - каже селянин, - навчу тебе. Так ось, спочатку треба землю зорати, потім заборонувати і посіяти жито.
- І можна хліб їсти? - змахнув вовк хвостом.
- Ще ні. Жито виросте, дозріє, його зіжнуть і відвезуть на тік...
- І тоді вже їсти хліб буду? - питає у селянина вовк.
- Який ти нетерплячий! Жито обмолотять зерно відвезуть до млина, там з нього змелють борошно...
- І оце усе? - далі розпитує вовк.
- Ні, не все. Ще треба з того борошна замісити, аж потім хліб спекти. Е ні! Це занадто важко та клопітно.
- Ліпше порадь мені, як легше їжу добути.
- Ну що ж, - каже селянин.
- Як хочеш легкого хліба, то йди на вигін, там кінь пасеться.
Пішов вовк на вигін. Побачив коня та й каже йому:
- Кінь, кінь! Я тебе з'їм!
- Їж, - відказує кінь. - Тільки спочатку зніми з моїх ніг підківки, а то собі зуби зламаєш.
Нахилився вовк підкови знімати, а кінь як ударить його копитом по зубах!..
Перекинувся вовк і мерщій тікати. Прибіг до річки, а там - гуси.
- Гуси-гуси! Я вас з'їм! - гукає вовк.
- Їж! - відказують гуси.
- Але спочатку заспівай нам на прощання. Сів вовк на березі в очереті. Задрав голову і завив. А гуси тим часом знялися й полетіли.
Пішов вовк далі. Бачить, у лузі отара овець пасеться. Нагледів вовк найбільшого барана і каже йому:
- Баране, баране! Я тебе з'їм!
- Їж, - каже баран. - Але щоб тобі не зламати зубів об мої міцні роги, стань під горбочком, а я розженуся і сам ускочу тобі до рота.
Так і зробили. Сів вовк, роззявив рота та й чекає. А баран розігнався та - бах! - рогами. Аж іскри у вовка з очей посипалися. Очухався вовк, покрутив головою і міркує:
- Цікаво, з'їв я барана чи ні?
А селянин, який повертався додому, почув вовка та й каже:
- 3"їсти-то не з'їв, але легкого хліба скуштував. Тепер знаєш, вовче, як-то легкого хліба шукати.
