Високе і красиве ще переможе у житті . . .

А я вірю у це? Ми живемо у жорсткому та безпощадному світі, де кожен чинить так, як вигідно йому, зовсім не задумуючись про щось величне чи красиве. Дуже важко не піддатись такому ж стилю життя. Бути не посередністю чи  індивідуальністю?

Неважливо скільки тобі років, якої ти національності чи якого віросповідання. Всі ми однакові, різнимось тільки певними ознаками. Кожен із нас вірить у високе та прекрасне. Просто лише одиниці це озвучують. Вони -сильні люди, які нічого не бояться. Інші ж просто сидять, одягнувши маску байдужості, та приховують те, що справді думають, чого бажають, заради чого живуть.

Не все так буде! Я вірю у те, що колись ми зможемо звільнитись від будь-яких страхів, а перш за все перестанемо боятись засуджень. Лише при таких умовах високе, красиве, величне, те, для чого і потрібно жити, зможе себе проявити. Тенденція набере оборотів.

Вже і зараз можна помітити, що високе і красиве намагається зайняти передові позиції. Можливо це ще не проявляється в великій мірі, проте на все свій час.

Хочеться не просто жити, а жити на повну. А без насолоди, яку дає краса, велич, це неможливо. Просто жити – так, а на повну – ні і ще раз ні.

Отож, моя Вам порада: не дивіться на інших, живіть своїм життям, пам’ятайте, що високе і красиве ще переможе у житті, а з нашою поміччю це станеться значно швидше, ніж при байдужому спогляданні.

Ольга КОРІНЬ,

студентка факультету журналістики

Тернопільського національного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка.

Міністерство освіти і науки України

Тернопільський національний педагогічний університет

імені Володимира Гнатюка

Кафедра журналістики

Новела «Хочеться просто жити»

(індивідуальне навчально-дослідне завдання з дисципліни «Зарубіжна література»)

Студентки II курсу групи зЖУР-2

Філологічного факультету

Напрям підготовки «Журналістика»

Корінь О. М.

Тернопіль-2013

Хочеться просто жити

За вікном гроза. Дощ ллє, немов із відра. І ніхто не в змозі стати на зупині цьому природньому катаклізму. Ви ніколи не задумувались, чому падає дощ? Просто так є і все. Так само і людина живе собі. А чому і навіщо, вона сама не знає.

Ось такі думки крутились у моїй голові цього суботнього вечора. Це не була депресія. Просто почала шукати відповіді на всі запитання, які раніше не хотіла собі ставити, а можливо і боялась. Уникала розмов із своїм справжнім «Я». Часто в житті буває так, що хочеться змін, чогось нового та яскравого, а може і не яскравого, просто будь-чого. Хочеться жити.

Недільного ранку всі полюбляють поніжитись у ліжку, я ж броджу самотніми вулицями нашого міста. Рідко коли і де в шостій годині ранку можна побачити перехожого. Найчастіше це молодь, яка тільки повертається з нічних гулянок.

Ранок. Прогулянка. Це той інтимний момент, який я не хочу ділити ні з ким. Неважливо чи це друг, чи батьки, чи кохана людина. Та й кого мені обманювати: з батьками в мене дуже натягнуті стосунки, друзів немає, а кохана людина - це взагалі окрема розмова.

Гуляю. В голові сотні думок. Зима, холод. Потираю руки. Намагаюсь зігрітись. І тут раптом помічаю юнака, який сидить на найближчій лавці. Ніколи раніше не знайомилась на вулиці. А зараз душа так і просить. Підійду і будь що буде!

Юнак виявився досить дивним. Проте слухала його з великим задоволення. Ох, ця молода кров, яка бореться і ще чогось хоче від життя. Не те що я - двадцятип’ятирічна, неодружена, нікому не потрібна.

Більшість його розповідей зводилось до таємної організації, яка, як виявилось, існує у нашому місті. Уявіть мою реакцію на таке. Спочатку я подумала, що юнак несповна розуму. Чим більше він почав розказувати, тим більше мене захоплювала його розмова.

Організація їхня таємна. Членство можна отримати лише за рекомендаціями хоча б одного вже діючого члена. Умови вступу та вимоги здивували мене: кандидата заводять у Кімнату Роздумів, яка пофарбована в чорний колір. В ній знаходяться предмети, які змушують задуматись над сенсом життя. Статут організації вимагає написати морально-філософський заповіт, побажання та обіцянки відносно себе, рідних, інших людей та людства в цілому. Необхідна тверда віра в Бога.

І тут я згадала, що вже раніше чула цей перелік умов. В університеті полюбляла історію, захоплювалась героїчними вчинками простих людей. Що ж це за організація? Голова поринула у спогади. Масони?! Невже в нас справді діє ця організація? Слів немає. Як ж нецікаво ми живемо, не помічаючи нічого довкола нас.

Юнака дуже здивували мої глибокі знання історії. Та й взагалі було помітним те, що я йому сподобалась. Не хочу вихвалятись, а говорити вмію. Та й з дитинства полюбляю читати, тому завжди знайду тему для розмови та підхід до людини.

Я запалилася ідеєю потрапити в їхню організацію. Але як би це зробити? Запитати прямо чи ні? Чула, що для того, щоб тебе прийняли, потрібно бути розумною, ерудованою та кмітливою людиною. Я ж простий банківський службовець, життя якого сходиться до перерахування грошей та вислуховування старих бабусь, які люблять поскаржитись на своє життя та наголосити, що за часів Леніна всім жилось краще та легше. Мені двадцять п’ять, а почуваю себе на всі сорок.

Довго не думаючи, запитала, як то кажуть, «в лоб». Він погодився дати мені рекомендацію. Щоправда в котрий раз наголосив на тому, що організація таємна.

Конфіденційними є традиційні способи впізнання масонами один одного, рукостискання, спеціальні «священні» і «прохідні» слова градусів, елементи ритуалів, пов'язаних з посвятною практикою лож. Представники лож зобов’язані уникати коментування своєї діяльності з кимось за межами масонства.

Ми домовились про наступну зустріч. Цього дня чекала весь тиждень. Зміни в мені були помітними та й колеги почали діймати своїми питаннями. Чомусь всі вирішили, що я закохалась. Ділитись останніми враженнями не було з ким, а тому намагалась себе зайняти іншими справами.

І тут настав цей день. З самого ранку все просто падало з рук. Рівень адреналіну в крові досягнув свого піку. Я не ходила, а літала.

Зустрівшись зі мною, юнак розповів мені подальший план дій. Я повинна пройти  випробування. Ух, прозвучало вражаюче. Я багато чого віддала б, щоб побачити  своє обличчя у той момент. Давно вже ніщо не приносило мені таке задоволення, як думка про те, що вже через декілька годин стану частиною чогось нового, незвіданого та бажаного!

Ми прибули. Я так і нічого та нікого толком не встигла розгледіти. Мене відвели в цю саму чорну кімнату. І тут почалось…

Перш за все, хочу сказати, що відчуття були не дуже приємні. Та й кому може таке сподобатись? Тебе кидають в пусту, темну кімнату, в якій, окрім свічок, ти нічого не бачиш. А може й ці стіни і далеко не стіни? Можливо, хтось спостерігає за мною? Та ні, накрутила, напевне.

Опинившись на самоті з собою, ми, люди, починаємо думати. І думати не тільки про побутові проблеми чи буденні речі, а про щось більш значуще. Я не є винятком. В моїй голові вирував потік думок: життя і смерть, кохання і ненависть. Це зовсім не стереотипні запитання, а ті, які кожен повинен поставити собі і рано чи пізно в кожного настає цей момент. Мій відбувається зараз! А які відповіді? Тут в двох словах і не розкажеш. Та й речі це занадто інтимні, щоб ділитись з іншими.

Провела я у цій кімнаті близько чотирьох годин. Хоча точно сказати не можу: годинника не мала, телефону теж. В деякій мірі відчула себе відрізаною від світу. Мушу визнати, що це було досить приємно адже не кожного дня вдається побути наодинці з собою. Таку розкіш важко собі дозволити. Життя немовби стало променем світла, який застиг, чекаючи кращих часів.

І тут потік моїх думок раптово перервали – я почула стук каблуків, який щосекунди ставав виразнішим. Через хвилину двері відкрились. Переді мною постала жінка, молода та  приваблива. Відразу ж в очі кинулись яскраво палаючі зелені очі, дивлячись у які так і хотілось жити, і не просто жити, а отримувати якесь задоволення від життя.

Вона мовчки зав’язала мені очі і сказала повністю довіритись та  йти слідом за нею, при цьому міцно взявши мою руку. В цей момент всі думки  розвіялись. Я просто хотіла рухатись туди, куди мене заведе ця розкішна жінка. Йшли ми довго. Не дивлячись на те, що я не могла нічого побачити, все ж відчула, що ми пройшли добрих двісті метрів і не одні двері опинились позаду нас.

Зупинились. Не знаю яким чином, проте зрозуміла, що це все – випробування закінчилось. В цей момент мене не цікавило, як я себе показала, чи розглянули в мені потенційного члена їхнього ложа. Все закінчилось. Я щаслива.

Мені розв’язали очі. Спочатку не зорієнтувалась. Довелось почекати декілька хвилин, щоб прийти до тями. Для мене такі експерименти були чимось новим, бо буденне життя зовсім відбило мою юнацьку жагу до пригод.

Оговтавшись, я побачила Їх. Якщо чесно, то я чекала довгих чорних мантій, серйозних облич та стриманих поглядів. А переді мною стояли звичайні люди, одягнені у звичайний одяг із звичайними турботами. На секунду зупинила свій погляд на молодій дівчині. Обличчя знайоме. Хто ж вона? Звідки я її знаю? Згадала! Це ж моя сусідка.